³ , ó | |  
 Навігація


'



볿




³ SMS



.
³


RSS
 В чаті
    :
 
 Творчість
 - Галина Журба
 - Євгенія Тондій
 - Едуард Руппельт
 - Тетяна Яковенко
 - Юрій Головкін
 - Оксана Скакодуб
 - АС "Яворина"
 - КХ "Первоцвіт"
 - ФК "Цвіт папороті"
 Персоналії
 - Семен Гітіс 
 - Борис Рапопорт 
 - Ель Смоляр
 - Іван Фурдик
 - Ісаак Лойфман
 - Валерій Венгер
 - Євгеній Медвецький
 Новини
Інтернет AirMax
Інше
З інших ресурсів
Новини з Соболівки
Про нове на сайті
 Наша кнопка



:

 Контакти адміністрації
  ICQ
 
Звернення

   Сайт Соболівки звертається до всіх жителів села, громади, всіх не байдужих та районної адміністрації від імені Івана Карповича Фурдика та Марії Кирилівни Шевченко! З проханням допомогти у вирішенні питання реставрації меморіала воїнам с.Соболівки загинувшим у ВВВ та додавання списків на памятну дошку 176 соболівчан.

«И снова бой! Покой им только снится…»

Обговорення теми у нас на форумі

Галина Журба
  • Творчість
  • Галина Журба
  • Євгенія Тондій
  • Едуард Руппельт
  • Тетяна Яковенко
  • Юрій Головкін
  • Оксана Скакодуб
  • АС "Яворина"
  • КХ "Первоцвіт"
  • ФК "Цвіт папороті"

    Галина Журба
          Галина Журба ― це літературний псевдонім письменниці, справнжє прізвище якої ― Домбровська Галина Маврикіївна (по чоловікові Нивинська), народилася 29 грудня 1888 року на хуторі Олександрія, поблизу села Соболівка в заможній сім’ї.
         Мати належала до ополяченого українського роду Копистенських. Вона не обмежувалася домом та домашніми обов’язками, хоч народила четверо дітей, була оточена поклонниками і товариським життям.
    Освіту здобула домашню. Мати хотіла, щоб діти знали польську і французьку мови, вміли грати на фортепіано, хоча і не цуралися української мови.
         Умови виховання могли б виробити з Галини Домбровської типову панночку-шляхтянку, але в ній була закладена більша енергія. Дівчина мала змогу добре приглянутися як до панського життя з його виїздами, з верховою їздою, пікніками, полюваннями, фортепіанними концертами, так і до зворотного його боку з економами, сценами побоїв селян. Жадібно слухала дівчина сімейні перекази, чарувалася українською мовою, придивлялася до побуту селян.
         Нажаль точно прослідити життєвий шлях письменниці до 1912 року не можливо. Вона сама писала: „Двічі починаю писати свою автобіографію і двічі її трачу. Волинь – Львів 1930-1939, потім Криниця 1940-43. Остання згоріла у варшавській пожежі”.
         Відомо, що вона була допитливою, цікавою. Її зачаровувала природа хутора, що оточувала письменницю в дитячі роки.
    Писати почала ще в батьківському домі.
         У січні 1912 року приїхала до Києва, оселяється в готелі „Ермітаж”, де її тітка Наталія Сіпайло була управителькою. Навчалася писати на машинці. Згодом отримала посаду машиністки в польському технічному бюрі „Лодинський і син”.
         Друкується в „Українській хаті”, яка на той час була найпоступовішою, революційною трибуною молодих письменників.
         В Києві знайомиться з Микитою Шаповалом, Борисом Лазаревським (російський новеліст української крові), Іваном Карпенком-Карим.
    В кінці травня 1914 року повертається додому на хутір. Там від батька дізнається про війну (Австрія оголосила війну Сербії).
         У цей важкий час між трьома силами: Соболівкою, Побіркою й Брідком ― серед густого лісу в пустій хатині потай зробили для селян читальню.
    Повернувшись до Києва дізналася про цілковитий розгром „Української хати.”
         Навесні 1915 року Галина Журба разом зі своєю подругою Явдошкою Квіткою відкрили бюро перекладів та передруку на машині. Найняли на Хрещатику, 43, три великі кімнати на першому поверсі. На вивісці вогненними буквами на темному тлі „Первое Киевское бюро переписки  на машине и переводов на всех языках”. Люди всіляких націй, культур, професій йшли до них з усілякими перекладами, літературними творами, дописами... Але бюро через декілька місяців збанкрутувало. Тоді Галина Журба, щоб заробити на життя, змушена була йти вчителювати.
         По третьому році війни вона мешкала у Ніковських, Олександрівська 21, в домі Монтовичів, де Ніковський був виховником її сина, і займав з родиною ціле помешкання.
         Найтяжчим і найтрагічнішим роком для письменниці виявився 1917-й рік: уночі 29-30 вересня у своїй хаті, був замордований скритовбивцями її батько.
         Післявоєнні роки виявилися досить важкими: нестача грошей, злидні. Після роботи у „Всевидаті” Галина Журба ходила по дворах рубати дрова, з пилкою і сокирою за плечима. Її редакторська місячна платня ― 500 карбованців, і стільки ж коштує фунт хліба в Києві на базарі. Тому, щоб хоч трохи покращити життя, вона була змушена займатися важкою чоловічою працею. Не завжди за свою працю вона отримувала гроші, ― інколи з нею розраховувалися сніданком, обідом чи вечерею.
        Та важке життя не відгородило Галину Журбу від літератури. Разом зі своїми друзями-письменниками вона зустрічалась у клубі „Кривому Джімі”, де відбувалися авторські виступи.
        Саме там виникла думка видавати літературний журнал „Музагет”, його назву подав Загул. Для обговорення цієї справи вони зустрічалися переважно у Михайла Жука (маляр, добрий портретист, писав також вірші). Він робив портрети усіх письменників, учасників журналу „Музагет”: Михайла Івченка, Якова Савченка, Олекса Слісаренка, Миколи Зерова...
    Нажаль вийшло перше (і останнє) число „Музагету” ― солідних розмірів книжка, з портретами: Тичини, Загула, Ярошенка.
        Невдовзі за письменницею почали слідкувати, дізнавшись про це, вона залишила „Всевидат”. Кілька днів разом із Кончинцем пересиділи у лісовому будиночку, недалеко від Києва.
        Повернувшись, Галина Журба застала зруйнований, спалений Київ, переляканих людей. Її зустрів Ніковський, попередив, що поляки залишають місто і їй потрібно дістатися станції.
        Дізнавшись, що сестра Ядвіга з чоловіком і сином вже на станції, письменниця поспішила туди. Із собою вона взяла лише листи Бориса П. та зубну щітку, гадала, що через місяць повернеться. Цього дня вона залишила Київ назавжди.
        Спершу живе вона в Європі, потім виїздить до США, де не полишає активної творчої діяльності.
        Живе самотньо у Філадельфії в тісному помешканні небезпечного району. Уперто вимагає, щоб її твори друкувалися тільки її власним правописом, бо вважає його найдосконалішим.
        Досліджуючи життя Галини Журби в еміграції, автор дізнається ще один її псевдонім ― Маврикій Іден.
        У мандрах розгубила немало своїх творів, але перед самою смертю ще пробує писати. Вмираючи, заповідала, щоб її тіло зникло по дослідах в анатомічному театрі. Її не послухали, вона лягла на вічний спочинок на кладовищі в Баден-Бруку, де знайшли його її літературні колеги: Є. Маланюк, Т. Осьмачка .

        Галина Журба завжди підкреслювала, що вона ― українка, хоч за хрещенням була полькою. Саме в рідному в рідному маєтку формується її любов до української мови, краси природи, побуту селян, чим буде наскрізно просякнута вся її творчість. Двадцятирічною видає вона в м. Одесі (1909), першу свою книгу „З життя”, куди ввійшли шість оповідань: „В степу”, „Сповідь”, „Жарти”, „Вовченя”, „В тайзі”, „Студент”.
    Теми оповідань взяті з народного життя.
        „З життя” (1909) це були перші мистецькі враження юної письменниці, перед якою відкривався світ: тут і дитячий побут, сповідь злодія, розповідь про відлюдкуватого сироту, що йде на злочин...[5].
    1912 р. у видавництві „Українська хата” було опубліковане маленьке оповідання „Конячка”. Через це весь наклад видавництва було конфісковано.
        1920 року завершується І період творчості письменниці ― Київський. Творча продукція першого періоду ― два десятки наукових новел.
    ІІ період ― „час зрілості” ― Галина Журба пише кілька сценічних картин („Маланку”(1921)) ― загублена в еміграційних мандрах.
    1923 року в Празі вийшла сценічна картина „Метелиця”. Потім письменниця полишає цей жанр і переходить до епічних форм.
        У 1925-1928 роках у Здалбунові на Ровенщині вона пише повість „Зорі світ заповідають” (опублікована 1933) ― це перша частина епопеї „Хроніка одного”, якій авторка віддала багато сил: вийшло у світ три частини, друга й третя „Революція йде” виходять у Львові 1937 року.
        „Зорі світ заповідають” ― займає своєрідне місце у літературі. Вона була надіслана на конкурс „Українська Бібліотека”, яка тільки з формально-технічних причин не була відзначена першою нагородою.
    Твір Галини Журби заслуговував на відзначення всіма своїми прикметами, що в літературному творі свідчать про його вартість й надають йому рис творчого досягнення.
        Зміст і тонка режесура фабули, в якій не відчувається нічого штучного, силуваного, як то кажуть, потерового, вникливий підхід і глибоке умотивування психології персонажу, чітка й всестороння обсервація й нарешті справді мистецьке ― широке в загальних обрисах, а тонке в подробицях, оформлення, відходять від шаблонів, якими була наповнена література повоєнної доби.
        „Зорі світ заповідають”, це картина дореволюційного побуту волинського села, в якого дрімає не тільки незаспокоєна тяга до землі, як до основи селянського добробуту, але й предмету сердечного, хоча інстинктивного, неопрограмленого кохання, заради збереження у ній прадідівських традицій і нашого майбутнього. Могутня символіка величних і могутніх, далеких „київських країв”, поряд з тою прадідівською кров’ю, що то, невідомо коли „виприскувала” з землі на зріст чоловіка, а нині промовляє куди сильніше до народної душі, аніж те, що писано в книжках на основі архівних документів.
        „Зорі заповідають”, це книжка, яка не словами, але автентичними картинами живих, щирих і безпосередніх людей, переконує нас у всесильності того, що цілими століттями переходило в кров і кість, в душу українського села.
         В праці Галини Журби, поодинокі місця дуже тонко нагадують творчі перлини Стефаника, знаходимо відповідь на різні запитання пов’язані з протиріччям поміж селянською терпимістю й покорою, і вибухом тої бунтарської крові, що то, невідомо коли „виприскала” з української землі на зріст чоловіка. В ній, також, знайдемо відповідь на загадку, як то спокійне, мирне й задивлене в шматок насущного хліба українське село несподівано навіть для тих, що були близькі до нього, піднялося на вершини могутньої Національної Революції в 1917-1920-их роках.
    Галина Журба запалила ті зорі, що світ заповідають, таки на наших очах.
    У цей же час (1937) письменниця пише роман „Доктор Кочіоні”, який вийшов у Кракові в 1943 році. Цією книжкою зачитувалася українська еміграція після війни.
         Галина Журба починає писати велику автобіографічну працю: ― „писала її в 1930-1939 роках на Волині й у Львові ― готове загинуло на початку Другої світової війни. Відтворила знову в 1940-1943 роках, але і це згоріло в пожежі у Варшаві 1944 року. Від 1949 року знову заходилася писати те саме, але світ побачила ― у 1956 році ― лише перша чистина, дальші, незакінчені, залишились у рукописній спадщині”.
         Загалом же про своє життя в 1912-1925 роках у Західній Україні і в Польщі Галина Журба залишила непов’язані записи, які могли б скласти книжку під назвою „Були ми колись” ― це залишилося в рукописах.
         Третій період творчості письменниці ― еміграційний.
    Спершу живе вона в Європі, потім виїздить до США, де не полишає активної творчої діяльності.
         У цей час вона пише оповідання, літературознавчі й публіцистичні статті, нотатки, спогади, художні твори, а в Нью-Йорку виходить перший том її роману „Тодір Сокір”(1967), як перша частина її трилогії.
    В її рукописній спадщині є також низка нарисів „Комплекс рабства”, що перегукується з відомими „Листами” В. Липинського.
         Ці праці Галини Журби ― це картина життя „далекого світу”, з якого вийшла письменниця, коли упадав старий порядок з чужим панством і селянським бунтом і в революції товарився новий світ, в якому й Україна вимагала свого місця на землі.
         Галина Журба виходить на перше місце між еміграційними письменниками і входить у класику української літератури.
         У творах, написаних в останні два десятиліття її життя, є багато цікавих спостережень за громадсько-культурним і літературним життям на Україні початку ХХ століття, міститься багато автобіографічних свідчень, що мають змогу розкрити обставини, в яких росла й формувалась письменниця.
         Спадщина Галини Журби, хоч і не велика, але належить всесвітній скарбниці художнього слова.
         Прикметною рисою творчості письменниці є змалювання селянського життя, напружений пошук ключа до таємниці буття людини. Пошук це нерідко пов’язаний з „інтенсивним переживанням”, а не лише з безпосереднім спогляданням плину життя...
     

           Багато сторінок біографії Галини Журби залишаються, мовиться, за сімома замками. Але не все кануло в лету, не відійшло в небуття. Поволі вона повертається з вимушеної еміграції на батьківщину, відроджується із забуття. Ще донедавна її ім’я нічого не говорило і землякам-соболівчанам. Аж поки до місцевої школи не надійшов лист від доктора філологічних наук Федора Погребенника з проханням підтвердити, чи це саме та Соболівка, про яку згадує у своїх творах письменниця.
           Вона не була блідою тінню власної долі, бо ще замолоду твердо вирішила розпорядитися своїм життям так, як підказувало їй глибоко закореніле почуття національної відповідальності за день завтрашній рідного народу.
    Один з її сучасників критик М. Барський намагався взяти на глузи ось такий легковгадуваний, настроєвий псевдонім, безпідставно мотивуючи це тим, що письменник, мовляв, повинен діяти самим твором, а не помагати собі відповідно стилізованим прізвищем. Та йому це не вдалося. Галина Журба вистраждала право на свій псевдонім у нелегкій внутрішній боротьбі, підтвердивши його власним життям—невіддільним від народних бід і страждань в умовах національного і соціального гніту.
          То ж, у літературні кола її вивів Андрій Ніковський (літературознавець та громадський діяч), допомігши відредагувати і видати першу книжку оповідань “З життя”. Галина Журба не спинилась на цьому і працювала далі. Її ім’я стало відомим в усім літературних колах.
         Про творчість письменниці 20-30х років знаходимо схвальні оцінки у статтях С. Тутора та інших критиків. Він зарахував Галину Журбу разом з Іриною Вільде, К. Гриневичевою до талановитих представників “проміжної групи”, посилаючись при цьому на “повісті волинського побуту”.
    У своїй сукупності твори Галини Журби, як і ранні дві збірки оповідань, так і післявоєнні повісті-хроніки, дають широку панораму життя дореволюційного українського села, висвітлюють духовні пошуки інтелігенції. Вони засвідчують оригінальний творчий стиль автора.
          Вона була одним із фундаторів Об’єднання українських письменників “Слово” (Організація українських письменників в еміграції).
    Статут ОУП “Слово” підписали 19січня 1957 року в Нью-Йорку. Членами Об’єднання були: В. Барка, Б. Бойчук, Г. Журба, Є. Маланюк, О. Тарновський, Ю. Тарнавський, Ю. Шевельов...
          У дослідженні про Галину Журбу Валерій Шевчук констатує: “Її твори й досі живі, з них завмер, як метелик у краплині бурштину світ, який вона бачила, любила й уміла відтворити. Бо любов до світу й людини в її творах—перша їхня прикметна ознака. Бо слово під її пером набувало трепетності й сили, а картини, що їх вона змалювала, творились рукою доброго Майстра”.
          Микола Голубець писав: “Галина Журба виступила на літературному полі в 1908 році з книжкою оповідань “З життя””. Тогочасна українська критика щиро привітала талановиту дебютантку...
          Євген Маланюк: “Хочеться вірити, що твір Галини Журби (“Зорі світ заповідають”) відіграє тут переломову роль, що її в польській літературі виконує нині Марія Домбровська “Ночі і дні”. Всі внутрішні дані Галина Журба має!”
          Написавши “Далекий світ” Галина Журба у Філадельфії у розмові з О. Тарнавським сказала: “Я мушу це написати, бо хто крім мене може це зробити. Я одна. Залишилась з цього “далекого світу”, і мені приречено про той світ писати”.
          Діаспорна критика захоплено сприйняла повість Галини Журби, хоча декому з рецензентів видалася дивною нещадна авторська позиція, спрямована проти польсько-шляхетського середовища, з якого вона вийшла.
          А. Юриняк у Нью-Йорку на з’їзді ОУП “Слово” (поч.. 60-х років) після зустрічі з Галиною Журбою зафіксував “надзвичайну жвавість і рухливість письменниці... вона майже не могла спокійно слухати доповідачів, реагуючи мінами обличчя, жестами. Очевидно, виявляла увесь динамізм  нашої сеньйори”.
          Г. Костюк: “Химерна й норовиста, але талановита, громадсько підпорядкована, а в творчому товаристві—дружня”.
    Отже, вже із висловів цих літературознавців, письменників, ми бачимо, що Галина Журба—талановита, обдарована письменниця з необмеженим даром творити, відчуттям багатства слова...
         Як людина вона була непередбачена, енергійна, дружелюбна... і ці риси можна продовжити до безкінечності.
          Творчість такої талановитої письменниці надзвичайно збагатила українську літературу. Галина Журба зуміла показати всьому світові велич українського народу (селянства), української землі. На жаль, більшість праць письменниці знаходяться і були видані за кордоном, але в наш час вони повертаються на Україну. Український читач має змогу познайомитись з ними і відчути силу слова цієї видатної постаті літератури.

    З матеріалу курсової роботи студентки Вінницького педагогічного університету Головкіної Вікторії.

    Володимир Біляїв про Галину Журбу 

    До книги відомого українського журналіста і письменника Володимира Біляїва, який нині живе у США, увійшли нариси про визначних українських майстрів слова – поетів, письменників та літературознавців західної діаспори.

    "На неокраянім крилі..." – Донецьк: Східний видавничий дім, 2003. - 348 с.

    Творчість у поході життя

    Галина Журба

    І

    Біографія письменника – це передовсім його творчість. Проте з огляду на популярність, що нею користуються серед читачів біографії видатних людей, сучасні біографи не оминають в життєписах історичних постатей і, самозрозуміло, письменників, найдрібніших деталей особистого життя останніх. Інколи з міркувань сенсаційности біографії перенасичені зайвими і другорядними подробицями інтимного характеру, мало пов'язаними з творчістю.

    Біографії видатних письменників переважно пишуть і видають після їхньої смерті. Зміст біографій визначається почуттям міри, здоровим глуздом та етичним кодексом авторів. Костянтин Паустовський, пишучи коротку біографію Олександра Купріна, покликався у ній на думку цього відомого російського письменника:

    "Зайвим є для читачів плутатися у дрібницях життя письменника, бо така цікавість шкідлива, дрібничкова і ница".

    Я ж особисто нічого шкідливого, а тим більше ницого, не бачу в цікавості читача, так довго, як "дрібниці життя письменника" не відсувають у тінь найсуттєвішого в його житті – творчості. Саме тому я згодний з підходом до цієї справи іншого російського письменника - Веньямина Каверіна, висловленим у книжці "Вечірній день:листи, зустрічі, портрети". На його думку, кожна книжка є "розмовляючою особою", себто вона звернута до читача, як мова, і вимагає відгуку, відповіді. А тому – вважає Каверін – особа письменника, його доля – цікаві й важливі для читача, як важливою є для нього доля співрозмовника, сучасника.

    Вік Галини Журби охоплював майже одне сторіччя, багате подіями і особистостями – безсмертними, ще живими в нашій пам'яті та подекуди вже забутими. Нам навіть важко уявити, що вона була сучасницею Івана Франка, Лесі Українки, Олександра Олеся, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника. Тільки двадцять вісім років перед її народженням поховали великого Кобзаря. А коли вона народилася, Іван Нечуй-Левицький мав п'ятдесят один рік. За київського періоду її життя український класик доживав свого віку у Золотоверхім, який став у рік його смерті столицею новітньої української держави – УНР.

    У 30-х роках, коли її повісті "Зорі світ заповідають" та "Революція іде", видані у Львові, здобули їй славу видатної письменниці, народилися майбутні шістдесятники Микола Вінграновський, Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Симоненко та інші. А за її життя в діаспорі та на батьківщині почали друкуватися твори поетів і письменників, народжених у 50-х роках. Ураховуючи діяльність її сучасників, що були ровесниками її батьків, письменницький вік Журби обіймав аж чотири покоління творців української літератури.

    З початком ХХІ ст., у вимірах календаря вік Журби неодмінно пересунувся ближче до доби революційного національного відродження України. Наступні покоління розглядатимуть Журбу як співучасницю історичного процесу, без якого чи поза яким немислимим було б друге після 1918 р. відродження української державности – Акт незалежности України 24 серпня 1991 р.

    Добу своєї революційної молодості письменниця змалювала у згаданих повістях з інших ідейних позицій і під властивим лише їй мистецьким кутом зору, такими відмінними від тих, що ними послуговувалися, наприклад, Петро Панч, Юрій Смолич та Михайло Стельмах, чий талант, либонь, не викликає сумніву у читача. Одначе сучасний читач, а майбутній і поготів, читаючи "Голубі ешелони", "Мир хатам – війна палацам!", "Кров людська – не водиця", знайде в них викривлене, однобічне зображення доби української національної революції, продиктоване радянсько-комуністичним режимом. Понад півстоліття українську людину в УРСР замкнуто в закляте коло дозволеної режимом літератури, зумисно окраденої і вихолощеної. У реєстрі дозволеної тоді літератури сучасний читач марно шукатиме творів В.Винниченка, І.Багряного, В.Гайдарів-ського, Ю.Клена, Т.Осьмачки та Г.Журби.

     

    ІІ

    Творчий шлях Галини Журби почався 1908 року, коли Андрій Ніковський видав її першу збірку оповідань "З життя". Дев'ятнадцятирічна початкуюча письменниця жила тоді в Одесі. Згодом у журналі "Українська хата" з'явилося її оповідання з циклу "Цвітучий сад". Невдовзі в тому самому журналі були надруковані її "Сильветки на тлі неба". У січні 1912 р., якраз у той день, коли Журба переїхала з Одеси до Києва, увесь тираж чергового числа "Української хати" був за наказом цензора конфіскований жандармерією. Причиною конфіскації було надруковане в журналі оповідання Журби "Коняка". З цього приводу Ніковський в листі до Журби похвалив молоду письменницю за це оповідання:

    " Вона ("Коняка" – В.Б.) не тільки по-мистецьки написана, - вона сміла, революційна. Цензор не міг поступити інакше. Будучи цензором, я зробив би те саме".

    Київський період життя Журби від 1912 р. повністю пов'язаний з "Українською хатою". Працюючи секретаркою в страховій фірмі Гаґена, вона свій вільний час присвячує літературній творчості в естетичній атмосфері журналу, редагованого Микитою Шаповалом (Сріблянським) та Павлом Богацьким. Між іншим, за оповідання "Гістерія" Журба одержала свій перший і останній гонорар в "Українській хаті" – 9 рублів. Згодом вона так писала про ті часи:

    "Українська хата" на той час була найпоступовішою революційною трибуною молодих, трибуною їх протесту, бунту проти всілякої заскорузлости, безпринципности, політичного угодівства (трибуною), що гуртувала біля себе безкомпромісний політично-літературний актив".

    Тоді в тому журналі співпрацювали М.Воро-ний, О.Кобилянська, О.Неприцький-Грановський, М.Філянський, Г.Хоткевич, М.Чернявський, Г.Чуп-ринка. В ньому свої перші літературні кроки робили М.Рильський та П. Тичина.

    З початком І-ої світової війни царська влада закрила всі українські видавництва. Редактора П.Богацького заарештували й адміністративним порядком заслали до Наримського краю. Після повернення на початку революції 1917 р. до Києва Богацький став начальником міліції української столиці. На початку 50-х років в австралійському місті Сіднеї я мав щасливу нагоду побачити його на одній українській конференції в будинку ІМКА. Присутні вставанням з місць і оплесками вітали його як заслуженого діяча української культури. Я і мої ровесники з підрадянської України тоді навіть не уявляли важливої ролі того тихого і скромного старенького пана в процесі національного відродження нашої батьківщини. Я був глибоко зворушений тією зустріччю, як і пізнішим знайомством у США з іншим "хатянином" – Олександром Неприцьким-Грановським – відомим українським поетом і американським вченим-ентомологом.

    Друга фаза київського періоду життя Журби почалася з лютневою революцією 1917 р., коли письменниця працювала в редагованій А.Ніковським та С.Єфремовим "Новій раді". Разом з П.Тичиною вона вела там рубрику закордонної преси. У спогадах, написаних на схилі життя, Журба згадувала про застій літературного життя в революційній столиці:

    "Це ж були роки державнотворчого пориву, боротьби, захоплень, радости, розпуки і жаху. Люди горіли, змагалися, говорили, сварилися, метушилися, воювали зброєю та словом, — але ніхто не писав. Писали тільки публіцисти. Письменники, поети мовчали. Inter arma silent musае. Зблимує сякий-такий літературний рух у Києві щойно зимою 1919-20 рр., коли війна і революція відійшли в минуле, бодай для тих, хто лишився в Києві".

    Серед тих, хто лишився, була Журба. В окупованому Червоною армією Києві вона влаштувалася на працю в заснованому Панасом Любченком "Всевидаті". Там на керівних посадах були укапісти і боротьбісти. Завдяки їм, як пише у своїх спогадах Журба, багато українських літераторів дісталося на працю в тій видавничо-цензурній адміністративній установі, "займаючи позиції , доки їх не захопили ворожі до української літератури суб'єкти". У тій установі Журба разом з Наталею Романович-Ткаченко, дружиною одного із засновників УКП Михайла Ткаченка, редагувала дитячий журнал "Волошки".

    Взимку 1919 р. у видавництві "Книгоспілка" вийшла книжка Журби "Похід життя" — збірка всіх її оповідань, друкованих до 1913 р. в "Українській хаті". До тієї збірки увійшло також недруковане оповідання "Пісня на одній струні".

    10 червня 1920 р. назавжди закінчився київський період її життя — разом з військами УНР і Польщі Журба залишила Київ. Почалися етапи емігрантського життя письменниці на українських землях поза УРСР: Здолбунів, Львів, Криниця, знову Львів, і так аж до 1944 р. Тоді ж побачили світ її твори: сценічний етюд "Маланка" (1921 р.), повісті "Зорі світ заповідають" (1933 р.), "Революція іде" (1937 р.) та сенсаційний роман "Доктор Качьйоні" (1943 р.)

    Професор Іван Боднарук у статті "Сеньйорка нашої літератури", надрукованій в лондонській "Українській думці" (12. 9. 1975), пише, покликаючись на розповідь Оксани Керч:

    "...коли на літературному вечорі Т-ва ім. Галини Барвінок у Львові, в якому Галина Журба прожила найбільш плідні роки свого життя, письменниця читала свій роман "Зорі світ заповідають", то не лише новий сюжет у нашій літературі й революційні події, що відбувалися ген там – в Україні, а й сама будова та запашна, як степи, багатюща українська мова зачарували публіку. А найбільше захоплення письменницею виявив Богдан Ігор Антонич, який поспішив після читання до неї і сказав, загикуючись від хвилювання, великий комплімент: Ви чудово пишете..."

    Подібне захоплення прозою Галини Журби через понад половину сторіччя висловив Валерій Шевчук у короткій розмові зі мною в Будинку НСПУ в Києві. До речі, він високо оцінив творчість Галини Журби в статті, надрукованій в журналі "Українська мова і література в школі" (ч. 5 (399) 1990), Київ:

    "... її твори досі живі, в них завмер, як метелик у краплі бурштину, світ, який вона бачила, любила й уміла відтворювати. Бо любов до світу й людини в її творах – перша їхня прикметна ознака. Бо слово під її пером набувало трепетності й сили, а картини, що їх вона змалювала, творилися рукою доброго Майстра".

    1944 р. Журба разом зі своїм чоловіком Антоном Нивинським опиняються у Варшаві, де жила сестра Журби. Нивинський (псевдонім Антін Чекмановський) — автор збірки оповідань "Віки пливуть над Києвом" — помер у Варшаві 1947 року. Поховавши чоловіка, Журба, за її словами, "вдаючи із себе несповна розуму жебрачку", перейшла три кордони до Західної Німеччини. Там в одному із центрів "Республіки ДіПі" — українському таборі Ґанґгофер Зідлюнґ у Реґенсбурзі, вона почала писати автобіографічну повість "Далекий світ", яку закінчила на початку 50-х років. Цю повість видало 1955 року в-во "Перемога", Буенос-Айрес, Аргентина, тиражем 1 500 примірників.

    Перечитуючи автобіографічну повість Журби, вкотре ловлю себе на думці, що зрозумілим є очарування Антонича, Шевчука, моє та, припускаю, багатьох її читачів. Ось хоч би опис першого прощання дитини з матір'ю:

    "Пізно восени мати їде до Одеси. Це нове слово спалахкує в моїй уяві — полум'яно-червоне, як квіт амарилісу.

    Стоїмо з батьком на пероні. Він тримає мене за руку. Мати посміхається до нас з вікна вагону. Раптом поїзд рухається, сунеться кудись швидко-швидко і в мене лишається вражіння гармоньї, що враз згорнулася в одну чорну цятку і зникла. З нею разом поділася десь мати. Щось розпучливо-тоскне рвонулося в мені навздогін за нею, счавило горло. Хутко кліпаю очима, щоб не плакати. Стоїмо ще хвилину на пероні, задивлені туди, де зникла мати. Вражіння це залишається мені на всеньке життя.

    Потім я тужила за матір'ю, уперше розлучена з нею. Батько присвячував мені тепер весь свій вільний час. Оповідав, рисував, розважав. Ми проводили удвійку довгі осінні вечорі. Я сиділа в нього на колінах – ми писали листи до мами. Він водив моєю рукою по папері, а слова залишалися на ньому зачаровані у чорні дивні значки. Перша містер'я писання, з якою я зіткнулася, стримуючи з натуги та зворушення віддих".

    Повість насичена картинами природи, хатнього обладнання, образами людей: батьків, сестер, рідні, панів-поміщиків, челяді, домашніх і диких тварин. Усе це відтворено письменницею так, як воно сприймалося колись її дитячим зором:

    "Сніг з'являвся вночі так несподівано, як приємний гість, якого застається ранком у вітальні на софі, що спить смашно і не знати, які там має у саквах гостинці. В кімнатах зразу ставало ясніше. За вікнами біліли пухкі намети. Присипані снігом бур'яни, посохлі на кльомбах гайстри та жоржини подобали на химерний похід мандрівних лицарів, дідів з лірами й торбами, вершників на конях та верблюдах. Все, що бачилося в книжках на малюнках, марилося тепер перед вікнами під припаддю снігу, оживлене, надихане нашою уявою".

     

    ІІІ

    У вступному слові до "Далекого світу" Журба зазначає: "Життя само – найкращий повістяр, найхимерніший фантаст і поет. Хочу писати його таким, яким воно було". Саме оце бажання та вміння писати життя таким, яким воно було, надає творам Журби поруч із життєвою реальністю – реальність мистецьку.

    Справді, читаючи цю повість, ніби вдивляєшся в течію річки. Її поверхня віддзеркалює високе небо з хмарками, прибережні дерева й споруди. А як придивитись пильніше, помітними стають на дні невиразні образи реальних предметів — каміння, водорості, мінливі силуети риб. Але чи це все? Напевно — ні! Бо хто з нас, задивившись на плесо чи у глибінь річки, не вичаровував у своїй уяві інші, ніж зримі, картини? Тоді хмарки ставали небесними квітучими садами, прибережні споруди — казковими палацами, дерева — фантастичними велетнями, а підводне каміння, водорості і риби перетворювались у чародійне царство. Хто з нас у тінях і відблисках на поверхні течії не розпізнавав інколи риси дорогих і близьких нам облич?

    Ґранд дама сучасної американської прози Юдора Уелті писала колись про феномен літературного твору:

    "Писати — це значить брати життя таким, яким воно вже є (дослівно та сама думка, як і в Журби! — В.Б.), не описувати його, а зробити його предметом з метою, щоб закінчений твір міг містити в собі це життя, і подати його читачеві. Суть (твору – В.Б.) не буде, безумовно, тим самим, що й сировий матеріал. Це не з однакової породи речей. Твір є щось таке, чого не було перед ним і не буде після нього. Бо розум однієї особи — автора твору — є в ньому також. Те, що перш за все відрізняє твір від сирового матеріалу чи журналістики, це не віддільна від нього можливість спільного між письменником і читачем — акт уяви".

    Спільний акт уяви, народжений даром письменника, вводить читача в життя твору, життя, що його читач переживає разом із автором. Це великою мірою стосується автобіографічної повісті Журби. Незважаючи на іншу добу, відмінне людське оточення з інакшими стилем життя та звичаями, з неподібними до сучасних атрибутами реального довкілля, читача все ж таки полонить спільна з автором уява. Немов би очарований персонажами далекого світу, читач мимоволі пізнає багато чого йому особисто знаного і ним пережитого.

    Одним із скарбів моєї невеликої бібліотеки є дарчий примірник повісті з написом: "Дорогому колезі Володимирові Біляїву. Галина Журба. 1959".

    Після "Далекого світу" Журба довший час працювала над її "коронним", як вона казала, твором — трилогією "Тодором Сокором". У цьому, за її словами, "на тлі історії романі", письменниця розповідає про життя в Україні у ХІХ ст.

    З огляду на її похилий вік це була кропітка повільна праця. Зворушений її довір'ям, я інколи читав чернетки цього роману. Процес писання був дуже вимогливий. Переписування розділів, додатки, вклейки вузеньких смужок паперу, написаних від руки або друкованих на машинці, напевно доводили до розпуки видавця "Нашої Батьківщини" Сидора Кравця, який видав 1-й том роману в Нью-Йорку 1967 року з повним дотриманням орфографії Журби. На титульній сторінці книжки власноручне присвячення: "Дорогому Біляїву з привітом. Галина Журба. 1.4.1967".

    Журба встигла закінчити і видати тільки першу частину запланованої трилогії. Я переконаний, що працю над романом гальмували не тільки повільний процес писання, але й її захоплення не суттєвими для цього роману темами: комплекс рабства, український правопис, культобмін. На все це вона витрачала дорогоцінний час, укладаючи записки з другорядних джерел. Після її смерті всі ці записки стали тим, чим вони в подібних випадках приречені стати – сировиною, що не має відношення до мистецької творчости письменника.

    Як уже згадувалося, Журба назвала свій останній твір "на тлі історії романом". Отож, уява письменниці, як і в автобіографічній повісті, — в минулому. Я не раз питав себе — чи це не навмисна втеча від сучасного, свідоме відгородження себе від сучасного світу лаштунками безповоротно-минулого? Відповіді на це питання я не маю, хоч і схильний думати, що вибір теми і тла був логічний — Журба їх найкраще знала і розуміла.

    Інколи здавалося, що сучасний, зокрема український, світ був для неї "закритою книгою". Можливо, я помиляюсь, але часто під час розмов з нею у мене складалося враження, що, на відміну від її далекого світу, цей світ був для неї незрозумілим. У розмовах вона часто висловлювалась про цей світ, як світ безликий, безідейний, позбавлений "героїчности." Часто нерозуміння чогось перетворюється в ірраціональну упередженість. І це я мав нагоду спостерігати у випадку Журби. Врешті, як і багато її близьких приятелів, я змирився з її нехіттю до сучасного світу.

    Я вже згадував, що Журба не розуміла світу сучасної України, що з нею вона розлучилась 1920 року, себто України під радянським режимом, України великих соціальних, національних і людських катастроф та трагедій, аж ніяк не позбавлених "героїчности" людини. У першому томі її останнього роману читач ще не стрічає того Тодора Сокора, найяскравішою рисою якого, як заповідала Журба на початку твору, мала бути героїчність його вдачі.

    Слід припускати, що його епопея закінчилася б десь у першому десятиріччі ХХ ст., бо це цілком сумісне з її поглядом, що письменник мусить знати і вміти про щось сказати. Про той досконало знаний нею світ Журба писала талановито і впевнено. А це ж суть письменницької творчости. Це позитивно відрізняє Журбу від тих українських авторів в УРСР і в діаспорі, які часто пишуть про події і речі, що їх вони не тільки не знають, але, головно, не розуміють, бо не завдають собі труду їх досконало вивчити. А цього письменникові розумний читач ніколи не зможе дарувати.

    У "Тодорі Сокорі" Журба цікаво пише про розмови сільських дядьків, яких на Новий рік гостив у себе місцевий інтелегент, доктор Сологуб. Він розповідав їм про те, як шматували Китай європейські імперії, Росія, Америка та Японія й як Росія загарбала собі Порт-Артур та Маньчжурію. Згадував також і про війну Великобританії проти бурів.

    " — То це ж виходить зовсім не по правді, — дивуються дядьки. — Аж стільки государств на одного Китайця... Нехай він і не нашої віри, а всежодно люди...

    — Англієць, кажуть, також не по закону зайняв бурську землю.

    — Авжеж не по закону. Бури мужньо боронили свою батьківщину, п'ядь по п'яді, та їх жменя супроти великої бритійської імпер'ї, — толкує Сологуб, і думає разом. — Яке глибоке почуття законности й справедливости у цих людей. Це ж отой український етос, світорозуміння, духовість народу.

    — Як же це так? — підводиться з кутка кучерява голова табунника Антона. — Раз моя земля, я її доробився своїми руками, чи то мій дід, чи батько, то яке кому право до неї?(...)

    — Я своєї землі не дав би, — спалахкує враз лице табунника і голос його звучить жагуче і твердо. – Сокирою зарубав би гада або він мене, а живий не дав би. Тут йому смерть на моїй землі або мені. (...)

    — А що це воно — імпер'я? — цікавиться хтось.

    — Імпер'я — це така держава, що живе розбоєм, як звичайний бандит, загарбує чужі землі, гнобить, винищує народи, що споконвіку живуть на цих землях. Ще й гордиться своєю силою.

    — Як же це так? — веде недоумно очима по людях табунник. — Виходить, государства достоту, як бандити, граблять одні одних, займають чуже ще й людей беруть собі під ноги. Хіба ж це закон?

    — На світі, Антоне, закон — це сила. В кого дужчий кулак — того закон і правда.

    — Та це ж не по правді! — скрикує Антін. — А я усе думав, що то лиш у нас, мужиків, всякі конокради, злодії та панське право... Не знав, що государства...

    — Думай, мой, скільки хоч, — всього не назнаєшся, — перебив хтось глумливо" .

    Багатьох обурювало свавільне поводження Журби з правилами українського правопису (наприклад, імпер'я замість імперія, Напольйон замість Наполеон, гармонья замість гармонія, нацья замість нація тощо).

    Декого "шокував" її дещо демонстративний аґностицизм. Перше і друге можна хіба пояснити її ексцентричною вдачею. А вдача – не поза. Її вдача привела її в молодости до "хатян" – бунтівників проти втертих шаблонів, проти заскорузлости в мистецтві і далебі в житті. Головною рисою Журби було те, що вона, як писав український критик Іван Коровицький, до останнього моменту свого життя покликання письменника ставила понад клопоти буденщини. Шкода, що Журба не продовжила біографічної повісті про її світ, бо в її друкованих спогадах "Від "Української хати" до "Музаґету" зарисовувались контури розповіді, поширивши яку, вона б могла перекинути міст між віком її дитинства і фіналом таборового життя. Це була б розповідь про світ, нею добре знаний, розповідь, якої вже ніхто інший не напише.

     

    ІV

    З Галиною Журбою я познайомився у Філадельфії влітку 1954 р. Вона винаймала мешкання в будинку письменника Зосима Дончука 1915 Північна 7-а вулиця. Дончук описав цей дім у повісті "Будинок" 1313:

    "Будинок високий, просторий (...). Вікна великі (...), східці парадні мармурові (...), перед будинком квітник, у садочку чарівний затишок (...). Вулиця чиста, спокійна, простора (...).

    Огрівання сучасне (...), стіни в кімнатах обклеєні матерією і пофарбовані в ніжні кольори. Підлога встелена паркетом з чудовими орнаментами".

    Журба винаймала простору фронтову кімнату на першому поверсі. Судячи з опису цього будинку Дончуком, житлові умови Журби не були позбавлені скромного комфорту. На відміну від мешкань на верхніх поверхах, кімната Журби мала окремі сіни з ґанком, що виходили на подвір'я. Влітку, густо обвитий крученими паничами, плющем та виткою трояндою, цей ґанок був тим прохолодним затишком, де Журба не раз засиджувалась до пізна зі своїми гостями.

    Завдяки Дончукові Журба одержувала скромну пенсію, бо він платив за неї необхідні грошові внески працедавця до фонду соціального забезпечення як за домашню робітницю. Фактично його домашньою робітницею вона ніколи не була, хоч інколи і накривала стіл, коли господаря дому відвідували його друзі і знайомі.

    Між ними склалися дружні, щирі відносини. Журба була порадницею Дончука як письменниця з більшим досвідом та знанням українського дореволюційного світу й доби національної революції 1917-21 рр. А Дончук допомагав їй пізнавати "підрадянську дійсність" , будучи автором чотирьох книжок із сучасною тематикою. Саме тоді він працював над новими творами з доби революції в Україні.

    Одначе примхлива доля не пощадила дружби двох письменників – Дончук і Журба стали під кінець їхнього життя ворогами. Дончук у повісті "Будинок" 1313 у карикатурний спосіб змалював Журбу в образі квартирантки Кекілії — пихатої старої польської шляхтички, яка з погордою ставилася до української "черні" і тільки про те і мріяла, як помститися добросердешному благодійникові, для якого вона була змушена працювати прислугою. Журба в боргу не залишилася. В романі "Тодір Сокір", як про це вона мені говорила, Дончук був прототипом одного з найнеґативніших персонажів — Мойси Квача — сільського коновала-холощія, або валашника. Правда, цей спосіб – зведення у творах порахунків з колегами пера — зовсім не новий. Слід лише пригадати, яким вийшов Федір Тургенєв у романі Достоєвського "Біси" або Сінклер Люїс в романі Геммінґвея "Через річку і в ліс".

    Конфлікт Журби з Дончуком був великою мірою пов'язаний з її романом "Тодір Сокір". Після появи у 1969 р. Дончукового роману "Утрачений ранок" серед письменницької братії у Філадельфії почали кружляти чутки, що Дончук сюжет свого роману не тільки взорував на усних розповідях Журби, а, м'яко кажучи, запозичив разом з багатьма епізодами. Запальна полеміка, переважно в приватних листах, загострилася чисто особистим конфліктом однієї квартирантки з господарем того нещасливого дому. У той нелітературний конфлікт втрутилася Журба, після чого вони ніколи вже не помирилися. Цей прикрий епізод скінчився тим, що президія ОУП "Слово" влаштувала, на вимогу Журби, "суд" над Дончуком за його плагіат та позбавила Дончука членства в цій письменницькій організації.Проте я мушу зазначити, що вона навіть після сварки, а особливо після несподіваної смерті Дончука, казала мені, що подивляє розповідницький дар Дончука. Одного разу вона навіть назвала його "невідшліфованим самоцвітом", якому умови підрадянського життя перешкодили набути необхідні письменникові знання і ще змолоду засісти за літературну працю.

    Після сварки Журба поселилася в іншому домі аж на третьому поверсі. Сходити височезними східцями до її кімнати було іноді не під силу молодшій за Журбу людині. Та вона і не виходила часто із свого, за її висловом, "піднебесного притулку", а свого улюбленця-кота випускала з кімнати через вікно. І той легко давав собі раду, стрибаючи на нижчий дах і піддашок та дряпаючись стовбурами високих дерев, які росли упритул до будинку. Гостей Журби кіт-відлюдник оминав, ховаючись під ліжком або вирушаючи через відкрите вікно у свої котячі мандри.

    Довго в тому мешканні Журба не затрималась. Невдовзі вона перебралася до іншого мешкання навпроти римо-католицького собору св. Петра, де спочивають мощі св. Іоанна Непомука Ноймана, ахиєпископа Філадельфійського, чудотворця. Але доживати свій вік їй довелося в іншому мешканні.

    Коротенький квартал між Поплар і Браун вулицями – знаменита на всю українську діаспору вулиця Франкліна, золотоверха споруда катедрального собору Непорочного зачаття, ряд охайних кількаповерхових будинків – приватних і власності Української католицької архієпархії та Об'єднання українців-католиків "Провидіння". Фасади пастельних кольорів, затишок і чистота. Тоді ще навпроти собору, де зараз стоїть будинок Ординаріату і митрополичої канцелярії, ріс садок. Коли там на весні розцвітали бузок і форзиція, а поміж темним чатинням ялиць вбиралися в свіжу прозелень клени і сикомори, тоді цей квартал чомусь нагадував мені затишний куток десь над Середземним морем. Здавалося, що ось лише поверну в кінці кварталу наліво, і перед моїми очима замерехтить поверхня тихої гавані... Для Журби цей квартал і справді став тихою гаванню. В скромному помешканні над крамницею книжок і сувенірів "Базар" стара письменниця доживала свого віку.

    Проте таке окреслення смерканку її життя було б несправедливим. Адже вона все ще працювала над другим томом "Тодора Сокора", активно піклувалася другим виданням "Далекого світу". Її часто відвідували Остап і Марта Тарнавські, Іван та Олена Коровицькі, Оксана Керч з чоловіком Володимиром Кулішем, співак Іван Гош з дружиною-артисткою Клавдією Кемпе, артистка Євдокія Дичко-Блавацька. Тут їй склав візит відомий польський поет Юзеф Лободовський, з нею за чашкою чаю любив розмовляти український католицький єпископ Роберт Москаль, а я читав їй свої вірші й уривки з поеми, яку щойно починав писати. Тут у колі найближчих друзів і колег по перу вона відсвяткувала своє дев'яносторіччя.

    Пам'ятаю, як вона приймала своїх приятелів і друзів. Щира стародавня гостинність, обов'язково французький арманьяк, принесений кимось із гостей, дбайливо приготована закуска, солодощі, печиво, кава і чай. У домашньому халаті, часто не закосичена, вона всідалася на тапчані і, підібгавши під себе ноги, вела розмову – яскраву, цікаву, пересипану влучними спостереженнями, приперчену дотепами.

    Над тапчаном на стіні, на старому килимчику висіли знімки матері Галини Журби і "трьох чоловіків її життя", як вона одного разу мені сказала: батька — Маврикія Домбровського, чоловіка Антона Нивинського, або, як вона його завжди ніжно називала, — Нивки чи Мамочки, і сивобородого батька відновленої України Михайла Грушевського. До рамки його знімка був приколотий золотий дубовий листок. Крім рукописів, оце і був увесь земний скарб Журби.

    Померла Журба на дев'яносто першому році життя вночі з восьмого на дев'яте квітня 1979 р. 13 квітня в похоронному закладі Івана Гасина відправлявся парастас. Покійна лежала в домовині, одягнена в темну крепдешинову сукню. Мережаний чепець покривав її зовсім не сиву зачіску. Після відправи настоятель православної церкви св. Покрови о. Михайло Борисенко закликав присутніх завжди молитися за душу покійниці. "Книга її життя, — сказав він, — вже навіки закрита. І так, як до її творів уже нічого не можна додати чи від них щось відняти, те саме можна сказати і про її життєву мандрівку — вона закінчилась. Тільки її безсмертна душа потребує наших щирих молитов".

    Помітно схвильований Остап Тарнавський, звертаючись до присутніх, а їх було дуже мало, сказав, що покійниця не бажала промов на її похороні. Він прочитав бентежливі рядки одного вірша Журби (дехто тоді уперше довідався, що вона також інколи писала вірші):

    Голоси давно замовклі налинуть юрбою,
    немов далекий гомін весняного ліса,
    розспіваним хором стануть наді мною.

    І почне спускатись звільна велика завіса.
    Прохолодою вічність у груди повіє,
    наче подих левади.
    І крізь смерті попіл
    побачу, може, обриси Юра й Софії,
    як Ренан в очах смерті побачив Акропіль.

    Ховали Журбу наступного дня на цвинтарі у Бавнд Бруку — ліворуч від храму св. Андрія Первозванного, в ряді, де поховано багато видатних людей України: письменників, поетів, учених, мистців, військових, духовних осіб і політиків. Домовину від катафалку несли друзі покійної письменниці: О.Тарнавський, В.Куліш, Л.Яцкевич, В.Пушкар, Б.Турченюк (зять Дмитра Палієва — видавця двох повістей Журби в Галичині) та В.Біляїв. Не вщухала весняна злива. Під брезентовим шатром над могилою скупчився невеликий жалобний гурт приятелів і друзів з Філадельфії та Нью-Йорка. В.Біляїв прочитав вірша, присвяченого їй. А після похорону, немов висловлюючи почування зібраних, артистка Євдокія Дичко-Блавацька задумано промовила: "Це перша людина такого віку, про яку слід сказати, що вона передчасно померла..."

    Так закінчився похід життя Галини Журби, але не похід її творчості, бо вона залишила українському народові свої твори, які щойно починають вирушати в похід по незалежній Україні. Нехай Україна не така ще, якою її мріяли бачити Журба, Маланюк, Багряний, Осьмачка, Гайдарівський. Але такою вона з часом буде, коли в забуття відійдуть нинішні можновладні "каліфи на годину", для яких українська національна ідея, мова і література є чужими. Запорукою успіху творчості Галини Журби в поході життя є творче спілкування письменниці-майстра з новими читачами у незалежній Україні.

    Філадельфія, 1979 – Зінґер Айленд, Флорида, 2002
    Флорида, 2002 р

     

    Повернення із забуття                                                                    

         «Однієї-бо речі не можу закинути моєму життю, - що було нецікаве,»- писала про свій життєвий шлях у вступному слові до автобіографічної повісті «Далекий світ» Галина Журба – українська письменниця.

         Розповім про своє знайомство з цією непересічною постаттю в історії української літератури та української діаспори, якій дала крила Соболівська земля. Вперше я почула це ім’я в 90-х роках. Найбільше зацікавило, що дитинство Галини Журби пройшло неподалік Соболівки.

         У 1995 році під час двомісячного перебування у Канаді (відвідувала родину своєї тітки – дружини відомого дисидента Йосипа Терелі) прочитала автобіографічну повість Галини Журби «Далекий світ». Це були мої особисті відкриття і майстерності письменниці, і гордості за Соболівку, і вдячності до діаспори, яка оцінила творчість. Вразили яскраво виписані в повісті характери, свіжа пам’ять письменниці про її дитячі витівки, пригоди. До того ж, читається «Далекий світ» легко і швидко.

                                                                         
    На фото: перші сторінки повісті «Далекий світ».


      

          Галині Домбровській (у заміжжі – Нивинській) випало творити на перехресті двох століть, а народилась майбутня майстриня пера наприкінці 1888 року на хуторі Олександрія поблизу Соболівки, де батько Маврикій Домбровський працював управителем панського маєтку. Своїх предків – і зі сторони батька, і зі сторони матері – показує без прикрас, з певним жалем і співчуттям як «винародовлених, що покинули свій нарід (український), відцуралися своєї питомої, глибшої культури, вибравши сумнівної вартости зовнішню, чужу (польську)».

         Найромантичніше дитинство Галини Журби було пов’язане з білим чепурним будинком під черепицею на головній вулиці Теплика з каштанами. Це була даровизна від графині Олександрини Потоцької шефу Теплицької контори - фільварків з 27 сіл – Івану Копистенському – дідові по матері майбутньої письменниці. «Усі Копистенські мали одну спільну прикмету – одчайдушний гумор. Гумор бив з них, наче сяйво, захоплював довкілля», тому й народились у Теплику такі рядки:

    «Коли маєш в серці рани, -
    Йди до двору під каштани.
    Там пригорнуть, заспокоять
    І всі рани серця згоять.»

         У 2000 році під час навчання в Українському Вільному Університеті у Мюнхені перше, що я зробила, знайшла повість «Далекий світ» в університетській бібліотеці, зробила копію і маю можливість час від часу перечитувати  її.

         У Мюнхені я прочитала ще один твір Галини Журби – «Тодір Сокір». Зробити копію не наважилась, але один з уривків зберегла: «Вересень відходить тихесенько, босоніж, бо ще тепло. Навіть бриля соломяного скинув, - сонце ж не пече вже. Червоною калиною заквітчався з веселощів. Навшпиньках відходить, неспостережно, щоб не сполохати химерної, розспіваної осінньої тиші. На ньому розхристана біла сорочка, штани закочені. Босими ногами шугає по стернях. Волосся русяве, як стигла пшениця, очі сині, мов льон. Іде собі стернями й грає на сопілку. Вересень. Пройшов…»  Дуже поетично, правда?

         Згодом моя домашня бібліотека збагатилась унікальними книгами. Тітка Олена надіслала з Канади дві повісті Галини Журби. В одній з них із незвичайною назвою «Зорі світ заповідають…» (видана у Львові 1933 року) описано історію жителів села на Волині під час Першої світової війни. Друга книга – це перший том повісті «Революція йде» про події Української національно-демократичної революції 1917-1918 років (видана теж у Львові 1937 року).

      

         Безперечно, творчість яскравої представниці української літератури діаспори цікава тим, що, окрім розуміння епохи, в якій жила письменниця, дає можливість відчути особливості української мови до реформування більшовиками на початку 30-х років ХХ століття. Ось як починається перший том «Революція йде»: «Село спочиває. Кожухом білим накрилося, приплющило вії, покурює люльку. Дим вється поволеньки, задумано. Инеєм обпірені дерева, дороги вкачані, обковані саночками горбки» (правопис збережено).

         І на закінчення ще одна цитата  з автобіографічної повісті Галини Журби «Далекий світ»: «Життя само – найкращий повістяр, найхимерніший фантаст і поет».

    Уманець Валентина,
    вчителька історії Соболівської  ЗОШ
                  І – ІІІ ступенів.


    : 11.02.2006
    : 6700


     Обговорення на форумі
    .³
    Навіщо ж Вас мати народила? petrkpn 219079 Anonymous
    Цiкавi новини, подiї. zagadochnaya 124201 Anonymous
    "Русские идут!?" Сосед 166433190 rg1987
    Є 6 поштових адрес під домен... Sasha 682 Sasha
     Вісті Тепличчини
    Новини
    Події
    Інша інформація
    Мистецтво і культура
    Влада та її структури
    Органи внутрішніх справ
    Спорт та здоров`я
    Економіка та фінанси
    Освіта, навчальні заклади
    Ювілеї, історії, біографії
    Газета по номерам
     Банер - підтримка в інтернеті
    Украинский портАл Поділля - мій світ Sobolevka google map Код кнопки Теплик Теплик
  •  Авторизація
    :
    :
    '

     Зараз на сайті

    : 6
    : 0
    : 0
    : 6

    406
    Luda_mi Dync
     Ваші данні
    , ó!
    ip: 54.163.157.48
    isp: amazonaws.com
    Nike: compute-1
     Випадкове фото


    Містечко
     Погода



     Опитування
    Де на сайті Вам було б зручно спілкуватися?
    На форумі
    В чаті
    В гостьовій
    Ніде
    Свій варіант



    : 464
    : 19