³ , ó | |  
 Навігація


'



볿




³ SMS



.
³


RSS
 В чаті
    :
 
 Творчість
 - Галина Журба
 - Євгенія Тондій
 - Едуард Руппельт
 - Тетяна Яковенко
 - Юрій Головкін
 - Оксана Скакодуб
 - АС "Яворина"
 - КХ "Первоцвіт"
 - ФК "Цвіт папороті"
 Персоналії
 - Семен Гітіс 
 - Борис Рапопорт 
 - Ель Смоляр
 - Іван Фурдик
 - Ісаак Лойфман
 - Валерій Венгер
 - Євгеній Медвецький
 Новини
Інтернет AirMax
Інше
З інших ресурсів
Новини з Соболівки
Про нове на сайті
 Наша кнопка



:

 Контакти адміністрації
  ICQ
 
Звернення

   Сайт Соболівки звертається до всіх жителів села, громади, всіх не байдужих та районної адміністрації від імені Івана Карповича Фурдика та Марії Кирилівни Шевченко! З проханням допомогти у вирішенні питання реставрації меморіала воїнам с.Соболівки загинувшим у ВВВ та додавання списків на памятну дошку 176 соболівчан.

«И снова бой! Покой им только снится…»

Обговорення теми у нас на форумі

Тетяна Яковенко
  • Творчість
  • Галина Журба
  • Євгенія Тондій
  • Едуард Руппельт
  • Тетяна Яковенко
  • Юрій Головкін
  • Оксана Скакодуб
  • АС "Яворина"
  • КХ "Первоцвіт"
  • ФК "Цвіт папороті"

    Тетяна Яковенко

    Тетяна Яковенко       Тетяна Василівна Яковенко народилася 16 травня 1954 року в с. Соболівці Теплицького району Вінницької області.
           Закінчила філологічний факультет Вінницького державного педагогічного університету ім. М.М. Коцюбинського в 1977 р, та аспірантуру при Інституті літератури ім. Т.Шевченка НАН Україну, працювала в школі.
           Нині Тетяна Яковенко - кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Вінницького державного педагогічного університету, член спілки письменників України. Заміжня, має сина Олега.
           Автор восьми поетичних книг та більше п'ятдесяти наукових статей з питань перекладу та сучасного літературознавства.
    Відмінник освіти України.
          Лауреат обласної літературно-мистецької премії "Кришталева вишня" (2002) та Всеукраїнської літературної премії ім. М.Коцюбинського (2002
          Вірші Тетяни Яковенко увійшли до "Антології української поезії другої половини XX століття" (Київ, 2001).
           Звертаючись до творчості талановитої письменниці, не можливо не помітити її високої майстерності. Кожна поезія Т. Яковенко - це неповторний твір, який пройнятий ліричним духом, світлим образом і вишуканістю художніх образів.
           Варто лише торкнутися її поезії, як плетиво тендітне казкової нічної метаморфічності заполонить і нав'яже серцю свою легку солодку мелодію змережаних барв.
    Поезія Тетяни Яковенко - це особлива химерна жіноча музичність, що бринить на струнах її серця та душі. І хто чує чарівну музику слів, той не залишається байдужим до її віршів.

                                      Зупиняю цю сліпучу мить.
                                      Зупиняю. В погляді і слові.
                                      Хай вона в душі моїй щемить
                                      Золотою мукою любові.
                                      Тільки крок. Один-єдиний крок.
                                      Чом же так нелегко і непросто?
                                      Відпливає білий катерок.
                                      Відплива. Ховається за острів.
                                      Чорна хвиля літо воскреша.
                                      Клекотить молитву чи закляття.
                                      Чом же закривається душа
                                      Круглими долонями латаття?
                                      Господи! Помилуй і прости
                                      Нам оцю дорослу обережність.
                                      Вечоріє. Золоті хрести
                                      Догоряють на правобережжі.

            Усе, що переповнює жіноче серце, плавно перетікає в поезію, викарбовується в простих чи то неспогадно-вибагливих назвах.
            Куди веде поетичний вир? Які небокраї гостро впираються в слово? Іноді жінка стає підвладною миттєвим, випадковим бажанням — "пливти б крізь ніч на хвилях міражів". Часом думка сліпо штампує: "ти такий, як усі", іноді вперто мовчить, гадає, що "усе минеться" і тоді "на душу випадає сніг".
            В слові Тетяни Яковенко відчутна і драматичність, тут знененацька спалахне пристрасть і остудить гарячковість по-філософському осмислена дійсність, а, може враз заплаче на обличчі сонячний зайчик?..
    Та коли вже окреслювати тематичне коло... хіба його можна окреслити? Чи може палка жіноча душа залишатися довше миті лише в однім акорді дощу навіть в кольорову ніч?
           Сама жіночність лукавить повільно у "Блюзі жіночого тіла". Шаленіє і стримить до високості душа у "Польоті, вві сні", категорично стверджує: "Цей світ для нас" і раптом обважніло прошепоче: "... Як важко обніматися крильми". ТУТ в кожнім слові є своя інтимність, і істинність — болюча простота, лише з муки кохання так сказати можна:

                                    Що я знаю про тебе?
                                    Тільки те, що люблю,

          Стилізуючи ліричні переживання в оригінальну віршовану форму, Тетяна Яковенко створює справді своєрідну поезію, яка помітно відрізняється від творів її сучасників. Основними темами творчості є патріотична, пейзажна та інтимна лірика кожна з яких відрізняється своєю неповторністю, оригінальністю. А ідейно-тематичне багатство її поезії свідчить про щиру зацікавленність нашої землячки минулим і сучасним України, про її гостру реакцію на довколишню дійсність, про чутливість її душі.
          Взагалі творчість цієї талановитої подолянки розмаїта і багатогранна.
          Зверніться ж до світу її поетичного слова.
          Власне, це однозначно щира, часом притишена або нестримна, бурхлива, дзвінка багатоголоса сповідь жінки. Це сповідь, виткана в каламутному просторі затаєних колись думок і прагнень, не передбачувана і надзвичайно реальна.
          Коли ж говорити про оригінальність та неповторність висловлювань поетеси, найкраще поринути в розмаїття надзвичайно ніжних, іноді навіть претензійних метафор її поезії, потонути в калейдоскопі чутливих реальних та фантастичних, іноді випадково-комічних образів.       І ось, здавалося, у "Пісеньці про човник" не може бути дотику вічних дилем, як несподівано заспівується:

                                     Ніхто нічого не винен.
                                     Тим більше — в любові.       

         Як можуть поєднатися в тендітнім слові жінки безмежжя почуття і кристалічна чіткість думок, що беруть його, немов в полон, у тонку непохитну рамку!
         Зринають серед тематичних обріїв рідні подільські мотиви, переростають в патетику буднів, грізно так співаються "Тарасовим словом" і плинуть безкрайністю, виміряючи "Трави Чорнобильського стебла", знененацька згадується "Осінь така прозора...". З'являється "і ніч, і тиша", і якось чудно виявляється, що "світ грандіозне шоу", що це "міражі наяву".
         В лабіринтах пам'яті висвітлюються спогади про минуле, думки про швидкоплинність часу і проби переосмислити сенс людського буття. Майже поруч далеке дитинство, перша ніжність. І всюди в слові вишуканість, елегантність, неначе квітковий аромат мелодика, та, безперечно, щирість і сміливість почуттів. Чи ж можна пишучи отак переграти в слові? Гра словом? Насправді, слово грає. Бо й в слові присутня гра світла й тіні, завше бажаних гостей малярства.
         Віддаючи належну пошану талановитим майстрам пензля, які створюють справжні мистецькі шедеври, Т. Яковенко присвячує художникам Поділля ряд поетичних творів, вміщуваних у збірці "Кольорова ніч".
         Це,зокрема, присвята художникові Миколі Бондарю під назвою "Художник малює Бога", також згаданий вище твір "Блюз жіночого тіла" присвячений художникові Андрію Чибиліну, чи, скажімо, "Це тільки ви" дарована художнику Віктору Абрамову...
          У кожному циклі поезій, що в'ються в своєму ритмі, вдягаються у примружені пастелі, мелодика де-не-де видає своє прадавнє рідне походження. Все то поезія родом з фольклору, родом з народної пісні чи казки, хитромудрої приказки чи легенди.
         Власне, що то — поезія, як не легенда серця жіночого, байдуже - чи співана, чи розповідна. Це не інакше, як міцний настій тонкого психологізму, мимовільних веселих родзинок низка, ковток "ненародженої зливи". Поетичний дар однаково сильний і в молитві, і в пісні.
         Надзвичайний стиль, надзвичайне чуття. Надзвичайна ритміка - так мовиться про поему "Обережними фарбами слів малювати глибінь твого голосу, серце кольору ночі".
         Тетяна Яковенко - це жінка, яку Бог наділив красою і талантом, ніжністю і силою, жінка, яка знайшла свій шлях, щоб залишитись на ньому своєю поезією, своїм словом, поглядом.
         Вірші поетеси — це її душа, її серце, її надія і страждання, тому що вірші — це життєдайний біль. Коли читаєш їх, відчуваєш як щось таємниче, безіменне торкається твоєї душі, і вона починає співати.
         Інтимна лірика Тетяни Василівни — потужне крило її поезії. Неповторність віршів про кохання — в художньому досліджені філософії почуття, його найтонших шансів, від романтичного захоплення до гіркого розчарування. Поетесу цікавлять суперечності і складності у взаєминах двох люблячих сердець, ті вибухи емоцій, які супроводжують кохання.
    "З тихим дзвоном падають каштани,

                                     В сонця набираючись тепла
                                     Ти і осінь — два моїх кохання,
                                     Два моїх зажурених крила..."

          Ці слова Тетяни Яковенко є ніби прологом до створення нею романтично-піднесеного у своїй чистоті і звабі образу кохання.
          Воно приходить, коли у шаленому галопі час раптом зупиняється, коли терези почуттів миттєво виходять з рівноваги і починають швидко-швидко коливатись в очікуванні незнаного, коли в калюжах життя відбиваються промені невловимої, трепетної радості, коли душа спалахує барвистими іскорками мрій і лине у світ Ромео і Джульєтти...
          Воно проходить коли однієї неповторної миті тернисті стежки двох перетинаються і зливаються воєдино. Тоді їхні погляди зустрінуться, а серця, враженні стрілою Амура, виведуть на скрижалі життя те неповторне і незвичне водночас "кохаю", Воно - це кохання. Кришталева чаша життя, наповнена краплинами радощів і страждань, злетів і падінь, надій і розчарувань. Розбити його — значить навіки зранити гострими осколками душу, зламати ніжну квітку, напоєну п'янким вином щастя.
          Пелюстки таких квітів свіжі і прив'ялі, вранішні і вечірні, весняні і осінні, торкнувшись поетичного таланту, впали безцінними перлами на палітру української поетеси Тетяни Яковенко.
          Весна — пора пробудження природи, коли під свіжим подихом вітру все сповнюється новою жадобою до життя. Весна... Пора народження кохання, юного і невинного мов небесна блакить, мов золотий промінчик сонця, мов чарівний бутон лілії, мов сліпуча мить. І що мить, що буває раз у вічність, Тетяна Яковенко вважає безсмертною.
          Перше кохання, кажуть, і найсильніше... Мабуть, тому, що приходить рожевими серпанками юності, зачіпає серце крилом ліричної пісні, збурює почуття, перетворюючи всі думки в солодкі мрії, що несуть, несуть у вир романтики... А що ж таке кохання? Який зміст поєднує в собі це почуття. Ось якими прекрасними ніжними словами говорить про це 
    Тетяна Василівна Яковенко.
                                Пожовклих кленів золотавих подих.
                                Життя мина калейдоскопом сцен.
                                А що таке любов? Це тільки погляд,
                                Який один вирішує усе.
                                Отак живем, немов дрімаєм доти,
                                Аж поки не прийде сліпуча мить.
                                А що таке любов? Це просто - дотик.
                                І защемить у серці, защемить...

          Любов... Солодка мов мед, і гірка, мов полин-трава. Серед ураганів життя і штормів долі можуть розійтись стежки, що тільки що з'єднались, навіки розімкнутись руки, що так і не встигли сплестися.


                                 Пливем, пливем по зоряній воді.
                                 Від глибини і совісно, і легко.
                                 Чи про мене думаєш тоді,
                                 Коли моя душа без тебе плаче?
                                 Пливем, а хвиля пам'яттю болить
                                 І огортає знов солодким чадом.
                                 Чи я тобі пригадуюсь коли
                                 Спиняєшся перед отим свічадом.
                                 Що кожен день — то ближче до зими...
                                 Що кожен день — то далі від любові...
                                 Пливем, пливем... Пливем й уже не ми.
                                 Уже й не ми ...А листячко вербове.
                                 На відстані коханого плеча,
                                 На відстані коханого обличчя
                                 Чи я тобі пригадуюсь тоді.
                                 Коли тебе зоря вечірня кличе.
                                 Весняна ніч знімає свій берет.
                                 Згортає неба снігові знамена. 
                                 Уже ніхто тебе не відбере,
                                 І сам себе не відбереш у мене.


            Які хвилюючі і неповторні слова!Скільки почуттів і душевної чистоти, великої сили та незбагненності сердечної в цих рядках.
            Кохання і поезія... Вони є дзеркалом людської душі, де, мов на рентгенівській плівці, відбиваються найсокровенніші думки й найзаповітніші мрії, де найглибше і найвиразніше знаходить свій вияв почуття поетеси Тетяни Яковенко.
            Кохання і поезія... Це істинні скарбниці духовності, на дні яких стоїть печать вічності. Чи не тому любов і лірика, мов різноманітні заряди, притягуються з такою силою, що зливається в єдине ціле, ім'я якому - безсмертя?
            Тому вірші про кохання Тетяни Яковенко заслуговують на безсмертя.
            Неймовірна відвертість образів вражає, притягує до себе, змушуючи серце пульсувати в ритмі твору. Цей твір — це простота ідеального, беззастережність і безоборонність того, що відчуваєш і того, перед чим зупиняєшся у подиві і замилуванні.... перед красою людських почувань. Єдиний порух слова бентежить ледь-ледь помітну образну вуаль.

                             Чорний метал виноградних грон
                             поруч з міддю хурми
                             та я і третій — вогонь
                             на білому тлі землі.

            Та найпотаємніше, найсокровенніше рядковане у міні-коротких і метких доторках до сумління:

                              За видатні заслуги
                              перед красою кохання
                              нагороджую тебе
                              орденом Срібного Місяця,
                              урочисто присвячуючи його
                              до неба напроти твойого вікна

            Доречі срібним у поезії Тетяни Яковенко присутній окрім місяця ще й дощ. Кольорова ніч часом стає чорною, бувало вона "хмеліє дощем і полином", ріка плине "мов нитка Аріадни". Тиша схожа на білу мишу, а коханий стає "вічною мукою ніжності й жалю". Власне й любов — "лише світанкова роса, яка зникає після сходу Сонця. Любов — "шовкова казка.
           Чутливі картинки, нові барви, риторичні вирази — пріорітети двох святинь - химерного пензля та поетичного пера у творчій пасторалі поетеси — подолянки поезії, писані до картин мелодійним виспівом. Це, власне, вірші писані до мальованих поезій Віктора Рибачука.
            А разом творці двох стихій утворюють стійкі єднання, єднання думки і зображення, перевтілених у життєву правду, якою ніколи не перестане уживатися справжнє мистецтво.
    Кришталево-чисті, тендітно-світлі поезії Тетяни Яковенко знайшли своє відлуння в душі молодого композитора Андрія Шиньковича. І ось тепер звучать піснями пружні, хвилюючі вірші. Серед них "Пливем, пливем", "Нічного шляху золота змія", та інші.
           У жовтні 1998 року світ побачила збірка Тетяни Яковенко "Кольорова ніч", виткана з оригінальності та родникової свіжості. Адже характеризується вона найперше прагненням модернового стилістичного осмислення життя, незвичним синтаксисом до тепер та ідейно-тематематичною своєрідністю. Це є зверненням до віршування у формі верлібру, якому раніше не надавала такої уваги.
           Вихід цієї збірки став яскравою подією у літературно-мистецькому житті Поділля, що довів утвердження поетеси на високому щаблі письменницької майстерності, бо йдеться про поезію високого художнього рівня.
    У міському палаці дітей та юнацтва Тетяна Василівна Яковенко керує літературно-мистецькою студією "Мережка" (1990), учасники якої роблять перші кроки в творчості. Про виникнення задуму створення "Мережки" Тетяна Василівна каже, що "... ідея створення з жаху, з жаху перед кризою освіти, мистецтва, перед байдужістю суспільства до духовних цінностей". "Господи, — думалось, - якщо ще й ми, письменники, не звернемо увагу на молодь, то хто ж нас читатиме через кілька років?". Певний шлях пройшло об'єднання "Мережка", довгий час кочуючи з місця на місце. Але доля посміхнулася: завдяки сприянню В.Д. Лесько об'єднання в вересні 90 року здобуло справжній дім — Палац дітей та юнацтва. Нині студія охоплює більше 50 школярів та студентів технікумів та вузів міста та області. Саме тут юні поети, прозаїки можуть спробувати свої сили у різноманітних жанрах, поглибити свої знання з історії української літератури, міфології, знайомляться з сучасним літературним процесом, обговорюють нові художні твори. Планом роботи студії передбачено також і проведення літературно-мистецьких вечорів, зустрічей з письменниками.
           Але "Мережка" не єдиний гурток поетичного слова очолений Т.В. Яковенко. Зокрема у 1996 році на філологічному факультеті було сформовано поетичну студію під назвою "Ярославна", а нещодавно Тетяна Яковенко стала керівником ще однієї тепер уже загально факультетського літературного об'єднання "Вітрила".


     Із матеріалу студентів Вінницького дежавного педагогічного університету ім.Коцюбинського
    Карпальової Ольги та Бойко Таїсії


         Указом Президента України  Тетяні Василівні ЯКОВЕНКО присвоєно почесне звання "Заслужений працівник культури України".


    Тайна поетичного вислову.

    Що ж це ми, люди, не спішимо — спимо ?
    Яким бадиллям полину
    Зрости під українським сонцем
    На українському лану
    Засіяний у землю стронцій ?
    Навіть ядерний сивий смертельний останній мороз
    На вцілілих шматках намалював дерева і трави.
    Живи-живи, спіши, мов навіжений,
    Бо хтось, здається, бігає хутчіш.
    Ніч не буває чорна,
    Чорним буває день.
    Політ вві сні — яскрава скалка щастя,
    Можливою лише після життя,
    Поміж життям і вічністю.
    Найперше право генія — свобода.
    Я просто жінка
    Не дивуй — й-бо
    Я в лід абстракцій вірити не хочу.
    Коли і справді є на світі Бог —
    Твої у нього мусять бути очі.
    А що таке, подумати, любов?
    Це, може, просто — на деревах іній.
    Що я знаю про тебе?
    Тільки те, що люблю.
    Ніхто нічого не винен.
    Тим більше — в любові.
    ... любов — це нічний колодязь,
    де на денці зоря волога.


    ЛЮБЛЮ, ЯК ЩЕ НІКОЛИ НЕ ЛЮБИЛА
    Ми — українки
    Ми — українки.
    Ми із того роду,
    Чию відвагу світ ще не забув.
    На золото вишневу нашу вроду
    Скуповував розбещений Стамбул.
    Скуповували, нелюди, захланні,
    Самі того не знаючи, сливе,
    Що в кожній "українці — Роксолана —
    Не бранка — повелителька живе.
    І поки у боях та у походах,
    Та в шинках пропадали козаки,
    Ми порали худобу і городи,
    І шовком вишивали сорочки,
    Вставали рано і лягали пізно,
    Перемагали спеку і грозу,
    Ховали горе у тужливу пісню,
    Виплакували піснею СЛЬОЗУ.
    Ми — українки.
    В нас душа багата
    Блакиттю неба, золотом ланів.
    Ми вміємо і сіяти й орати,
    Народжувати велстнів-синів.
    Бо ми такі.
    Віддавна і донині
    Плекаєм світ любові й доброти.
    Ми — українки.
    Значить — Берегині.
    Ми Україну мусим берегти.

    Надходить ранок тихого жалю
    За всім отим, що не буває вічним,
    Мене послухай:
    Я тебе люблю.
    Я вже не жінка,
    А тоненька свічка,
    І райська ніжність,
    І печаль жалю
    Палахкотять в мені розкішнім болем,
    Мене послухай:
    Я тебе люблю,
    Я вже й не жінка -
    Райдуга над полем.
    От бачиш - я уже не боронюсь,
    Хай буде так уперше і востаннє.
    Душа палає
    Й краплями вогню
    Сплива покірно і повільно тане.
    Сліпуча мить прозрінь і озарінь,
    Сяйлива грань поміж життям і тінню,
    Де дві зорі
    Зливаються у вільному падінні.
    Любов незряча
    Й ненависть - сліпа,
    І жах жаги обнявсь з жагою жаху,
    І демон каже янголові:
    "Пат..."
    Закінчуючи партію у шахи.

    Вір мені - це гра
    І не пусті слова.
    Цей яблуневий рай
    День ще буде чи два,
    Неба ясний єдваб
    З'їсть дощова імла,
    Жовті свічки кульбаб
    Завтра згорять дотла.
    Може, сьогодні ще
    Буде хоч трохи мій
    Чорних твоїх очей
    Владно - печальний хміль,
    Владно - солодкий чад,
    Невтоленний біль
    Наших гірких мовчань.
    Хай захищає нас
    Цей неймовірний край,
    Наш яблуневий час,
    Наш яблуневий кайф.
    Цей яблуневий рай,
    Ніжний до забуття.
    Бачиш, яка мораль?
    Як і оце життя.

    На житнє поле дощ іде.
    Мовчи.
    Мовчи і слухай:
    Дощ іде на жито.
    Не почужіти б...
    Не перетужити б...
    І вже не пожаліти б ні за чим...
    На житнє поле дощ іде.
    Почуй,
    Як пахне світ ромашково-полинно,
    Як обережні пальчики дощу
    Перебирають кожну стебелину.
    І ми якісь з тобою не такі:
    Так не кохають нині
    І не пишуть.
    На житнє поле дощ іде.
    І тиша
    Голубить душу ніжністю віків.
    З невидимих і позахмарних плес
    Цей дощ звучить,
    Мов таємнича скрипка.
    І в тебе очі теж зелено -срібні,
    Як в цього жита і оцих небес.
    О Господи, спини цю мить,
    Навчи життям містично дорожити,
    Де дощ іде, і половіє жито.
    Де ти і я.. . .
    Де я і ти...
    Де - ми...


     

    Любити руки,
    Очі,
    І вуста...
    Любити голос,
    Чорно-срібний голос...
    Тебе любити...
    І любити так,
    Як ще ніколи...
    Як іще ніколи...
    Снігів різдвяних теплий оксамит,
    Різдвяна тиша, як зітхання свічки
    В мінливих таємничостях зими,
    Де все - невічне,
    І усе довічне.
    Тебе любити.
    Просто.
    Просто так.
    Як люблять небо.
    І траву.
    І зорі.
    Як люблять світ, в якому час розтав
    Водночас і прозорий, й непрозори
    Як просять ласки Божої,
    Хоча б
    Лише за тим,
    Щоб плакати й любити,
    Тебе любити.
    Просто.
    Як печаль.
    Як тихий щем вечірньої молитви.
    Заборони..
    Не борони...
    Мені..
    Не борони...
    Бо, може, це востаннє
    Тебе любити.
    Так, як перший сніг,
    Той, що до ранку вже його не стане.
    За те, що ти -
    Не інший,
    А такий,
    Такий, як є у цім різдвянім світі,
    Де тихо-тихо падають зірки
    На темну землю
    Із небес пресвітлих.

     

    1

    Мовчи і думай.
    Ніч мина поволі. 
    Мовчи і думай.
    Колиши образу
    Ти просиш в Бога
    і кохання, й волі, 
    Та ці дарунки не існують разом.

    Мовчи і жди.
    Повільна північ сива
    На чорній шибці намалює літо.
    Ти хочеш жити вільно і красиво,

    Але краса не може не боліти.
    О смолоскипе з крижаним осердям,
    Обманний, незрівнянний, бездоганний,
    Твоє щонайніжніше милосердя 
    Вже стало найболючішим стражданням.

    А що ж робити?
    Жити.
    Просто - жити.
    І вірити у милосердя Боже.
    Пишатись тим,
    що тяжко так 
    любити
    Не кожен може.

     

    2

    Живу собі, як вільний вітер —
    Хоч плач, хоч смійся, хоч кричи.
    Ніхто мені сльозу не витре —
    Хіба що янгол уночі.

    Хіба що янгол срібнобровий,
    Єдиний друг, єдиний брат,
    Шепне мені слова любові,
    Слова надії і добра.

    Хіба що янгол...
    Обережно

    Торкнеться вій...
    торкнеться вуст...
    Присниться сон: цвіте черешня, 
    Встеля пелюстками траву...

     

    3

    Відпускаю тебе на волю,
    На чотири святі вітри,
    В чисте небо, у дике поле
    Відпускаю тебе.
    Гори!

    Відпускаю тебе воскресло
    В сині води, в ясні світи, 
    У осяяне піднебесся
    Відпускаю тебе.

    Лети!

    Відпускаю тебе, мій болю,
    Хай святиться тобі твій шлях.
    Відпускаю тебе на волю
    І на тебе не маю зла.

    Відпускаю тебе з серця,
    Слова, пам’яті, вищих снів. 
    Ти прости мені теж. Не сердься.
    Відпускаю тебе.

    Амінь.

    Тетяна Яковенко 

    Фото від авторки



    При використанні інформації, посилання на сайт обов'язкове!


    : 11.02.2006
    : 7506


     Обговорення на форумі
    .³
    Навіщо ж Вас мати народила? petrkpn 219079 Anonymous
    Цiкавi новини, подiї. zagadochnaya 124201 Anonymous
    "Русские идут!?" Сосед 166433190 rg1987
    Є 6 поштових адрес під домен... Sasha 682 Sasha
     Вісті Тепличчини
    Новини
    Події
    Інша інформація
    Мистецтво і культура
    Влада та її структури
    Органи внутрішніх справ
    Спорт та здоров`я
    Економіка та фінанси
    Освіта, навчальні заклади
    Ювілеї, історії, біографії
    Газета по номерам
     Банер - підтримка в інтернеті
    Украинский портАл Поділля - мій світ Sobolevka google map Код кнопки Теплик Теплик
  •  Авторизація
    :
    :
    '

     Зараз на сайті

    : 9
    : 0
    : 0
    : 9

    406
    Luda_mi Dync
     Ваші данні
    , ó!
    ip: 54.80.93.234
    isp: amazonaws.com
    Nike: compute-1
     Випадкове фото


    Старий будинок культури, що біля цукрового заводу, 2008р.
     Погода



     Опитування
    Де на сайті Вам було б зручно спілкуватися?
    На форумі
    В чаті
    В гостьовій
    Ніде
    Свій варіант



    : 465
    : 19